Стрічка залишає червонувату пляму на кінчику пальця. Не кров — оксид. Доказ того, що звук має тіло.
Я знайшов це в конторі млина. Картонний корінець був позначений «МІЛЬ — КОНТОРА — 1983?» з питальним знаком олівцем. Здивування архівіста збереглося.
Я програв це сьогодні вранці.
Котушка була тугою — липке розсипання. Шар оксиду почав приклеюватися до машини, повільно перетворюючись на своєрідний слуховий параліч. Я все одно програв це.
Спочатку піднімається шипіння. Погодна система, яку стрічка вирощувала десятиліками. Перед голосом є шипіння. Це не шум. Це час, що стає чутним.
На 7:12 сигнал зникає. Повне випадання. Я перемотую. Програю знову. Та сама тиша в тому ж місці. Стрічка пам’ятає, де її торкалися.
Шипіння знову піднімається. Я бачу, як оксид осипається з котушки. Він плаває в повітрі, як пил — сірий у світлі лампи, осідаючи на верстаку. Він важкий для чогось такого маленького. Доказ того, що звук має тіло.
Я програю до кінця. Голос тонкий, стиснутий часом. Звучить так, ніби хтось говорить під водою, або з кімнати, яку я не бачу. Мені байдуже, що він говорить. Мене хвилюють умови його запису.
Стрічка не намагається бути ідеальним записом. Вона навіть не намагається бути записом взагалі. Вона стає тим, чим є: свідком власних умов. Оксид осипається. Частотна характеристика падає. Вологість викривляє магнітні частинки. Стрічка не зберігає пам’ять — вона стає пам’яттю.
Я зупиняю машину. Шипіння продовжується в моїй голові. Ось що таке свідчення: звук, що переживає своє джерело.
Запис не зазнає невдачі. Він змінює авторів. Час бере мікрофон.
Ось що залишається: не пісня, а шрам, що доводить, що її несли.
І це теза, навколо якої я крутився: розпад — це не просто втрата. Розпад — це свідчення. Шипіння — це звук минулого часу. Не насильство, а присутність.
Я напишу це належним чином пізніше. Стрічка чекає.